Наталія Юсупова: Моя робота волонтером – це вдячність солдатам за мирне небо над нашими головами

5 грудня весь світ відзначає Міжнародний день волонтера. Про те, що спонукає людей перевернути своє життя з ніг на голову і стати на волонтерську тяжку, часто невдячну стежку, спілкуємось з відомою волонтеркою Наталією Юсуповою.

Вона проміняла сукні від Valentino на спортивні штани і кросівки, а світські вечірки на військовий госпіталь. Ледь не щодня вона готує пораненим військовим і годує їх з ложечки, коли вони відмовляються їсти, вона виводить їх на прогулянки, допомагає змиритися з втратою здоров’я і наново вчитися жити. До Революції Гідності Наталія Юсупова жила у світі гламуру, та в час анексії Криму зрозуміла, що це не її життя і стала волонтером. Її пости у ФБ – це повідомлення про збір коштів для поранених, це історії врятованих бійців, а ще – небайдужість до політичного життя і майбутнього країни.

– Пані Наталю, не шкодуєте, що так кардинально змінили своє життя?

Ні. Я жодного разу не пошкодувала, що стала волонтером. Це важко, це вимотує, але, коли ти бачиш, як поранений солдат завдяки твоїм старанням починає посміхатися і в нього з’являється бажання жити – всі сили повертаються. Звісно я сумую за життям до війни, за подорожами, за безтурботністю. Але війна змінила не тільки мою долю, вона перевернула все з ніг на голову. Війна  – це найстрашніше, що могло бути. Я ніколи не думала, що у нас в країні почнеться війна, ще й з нашими сусідами. Але це реальність, і я вважаю, що кожен має чимось пожертвувати, зробити свій вклад, щоб це зупинити. Для мене стати волонтером – це навіть був не вибір, не героїзм, це була необхідність, громадянський обов’язок.  

За останні шість років  чому вас навчило волонтерство?

Найголовніше, це, звичайно, цінувати життя. Нехай для когось це звучить банально, але це насправді -головне. Все, що відбувається у світі  – ніщо, коли ти бачиш як намагаються врятувати солдата, витягують-витягують, а він помирає, і поруч мати  падає тобі на груди і каже: як я буду без нього жити? І немає нічого більш радісного, коли бачиш як людина одужує.  Це такі речі, які важко пояснити. Це можна зрозуміти, коли ти постійно там.

Як вам вдається знаходити підхід до поранених, це ж не так просто, коли люди подавлені?

Часто хлопці відмовляються їсти. Лікар каже: ви повинні їсти, тому що у вас мають зростатися кістки, у вас мають бути сили терпіти біль. Це ж жахливі операції, це важкі ліки. Мене зазвичай викликають, як важку артилерію, коли поранений навідріз відмовляється їсти. Я кажу: дивіться, у вас є мама, є тато, а тут мами – це ми. І я не питаю хочеш чи ні, я кажу мусиш, і пояснюю: якщо хочеш стати на ноги, то треба. І мені вдається вмовити.

Історії яких бійців вас найбільше вразили?

Розказати про когось одного було б нечесно. Кожна історія заслуговує уваги. У нас лежав боєць, який мовчав цілий місяць. Потім, коли ми сиділи з  ним  і пили чай, почав розказувати історію про вихід з Іловайська,  як багато кого взяли у полон, а тяжко поранених залишили прямо в полі. Один боєць ​​лежав без рук, без ніг і  стікав кров’ю.

Була історія, коли один солдат при виході з оточення обійняв хліб і розплакався.

Ще один хлопчик потрапив у полон в  19 років. Він розповідав, що весь  той час думав про маму.

Постійно бачити біду інших, це ж дуже тяжко, як вам  вдається не падати духом?

Ці хлопці воювали і воюють там за кожного з нас, за мене, за мою сім’ю. Моя робота – це вдячність їм, і коли вони починають посміхатися, бо відчувають тепло – це дає сили продовжувати.

На початку війни волонтерський рух фактично був на передовій, зараз про допомогу військовим волонтерами говорять значно менше, чому так?

Часто пишуть, що люди втомилися від війни, але люди, які допомагали, не втомились. Вони як допомагали, так і допомагають. Навіть якщо фінансово вже не виходить, тому що у багатьох погіршилося матеріальне становище, вони хоча б словом, підтримкою допомагають – іноді з пораненими варто просто поговорити, і навіть це уже підбадьорює. Можна зробити репост, озвучити якусь проблему – це теж важливо.

Так, зараз менше допомагають, тому що все ж за п’ять років держава стала сильнішою. Армія кращою стала – і взули, і одягнули. Реформу  військову провели, і хлопці отримують все те, чого не було до 2014 року. Тоді армія була гола і боса.  І все це було на плечах волонтерів. Якби ви зайшли в госпіталь у той час – ви б жахнулися. Солдатські палати – це були кімнати страху. Можна було фільм жахів знімати просто без будь-яких декорацій. Страшний наплив тарганів, все обдерте, і це столиця. Зараз наші палати для хлопців дуже комфортні, нові, відремонтовані. Це волонтери: ми організовували, ми все це зробили. З усією новою побутовою технікою. До нас приходять сюди і президент, і міністр оборони, і депутати, і Помпео – і знімають, як все змінилося.

Багато волонтерів пішли в політику в 2015 році, ви ж довго відгороджувались від політичного життя, але цього року таки приєдналися до партії «Пропозиція»? Чому саме зараз і чому саме ця партія?

– Коли я прийшла у волонтерство в 2014 році, мені було дуже важко, тому що мені не вірив ніхто. Всі вважали мене світською левицею, яка хоче попіаритися. Або якій хтось закинув вудочку, і вона це робить заради того, щоб піти в депутати. Тоді вибори були в 2014 році – звичайно, я нікуди йти не збиралася. І в 2015 році теж, хоча мені  і пропонували. Омельченко, колишній мер, мені щоранку телефонував. Потім прислав якихось людей. Один був повністю одягнений в Louis Vuitton. Він прийшов до мене в госпіталь, у нього туфлі, куртка – все з логотипами. Я сказала: ви прислали мені людину, яка одягнена мінімум на $20 тисяч, і розповідаєте мені, що хочете щось  для народу. Ще мені син сказав: мамо, якщо ти зараз підеш, то вся довіра людей, яку збираєш по крупинках, перетвориться на нуль. Звісно я тоді не пішла.

Зараз я пішла в політику, бо довіряю людям, з якими в одній команді. Тих, хто увійшов у  «Пропозицію», я знаю давно. Пригадую, як у час, коли ми йшли в госпіталі і допомагали медикам, які потопали в напливі поранених, у Дніпрі формували добробати і муніципальні загони. З тим же Борисом Філатовим ми були і є на зв’язку з питань допомоги пораненим. Тоді місцеве самоврядування спільно з волонтерами змогли організуватися і утримати  рубіж оборони.  У «Пропозиції» зібрались люди, які не на словах, а на ділі в таких складних умовах довели, що вони патріоти і професіонали. Ця партія – це не та політика, до якої ми звикли – брудна, підступна і цинічна, це швидше політичні волонтери, які не чекають грошей від олігархів,  не йдуть у політику, щоб попіаритися чи розкрутитися, вони всі вкладають свої сили, час, енергію у  справу, в яку вірять – у побудову в країні сильних громад, які стануть основою сильної держави. Тому мені з «Пропозицією» по дорозі.

Приєднуйтеся до нашого телеграм-каналу, щоб бути в курсі найважливіших новин: t.me/proposicia