“Ми розуміємо, куди ми йдемо, знаємо, хто наші національні герої, розуміємо, хто ворог” – міський голова Миколаєва, співзасновник “Пропозиції” Олександр Сєнкевич

Олександр Сєнкевич, міський голова Миколаєва, співзасновник партії “Пропозиція”

Миколаїв щодня зазнають потужних обстрілів з боку російської армії. Зранку 14 липня місто зазнало масованого ракетного обстрілу. По обласному центру випустили 9 ракет з системи С-300. Пошкоджені два навчальні заклади, об’єкт транспортної інфраструктури, готель та ТРЦ. Загалом внаслідок бойових дій у Миколаєві пошкоджено понад 400 багатоквартирних будинків, загинула 121 особа (у тому числі одна дитина), 500 отримали поранення (серед них 6 дітей). У квітні через постійні обстріли було пошкоджено водогін, який постачав у місто воду з Дніпра, тому сьогодні миколаївці живуть без центрального водопостачання. Про те, яким чином буде налагоджено систему водопостачання, як місто готується до опалювального сезону, навіщо Сенкевичу альпіністи та чому мер закликає городян евакуюватися – в інтерв’ю видання “Страна”.

— Для багатьох повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого стало несподіванкою. Багато мерів, з якими я робила інтерв’ю до нашої зустрічі, дуже по-різному оцінювали ймовірність війни напередодні. Хто не вірив, хто боявся, але не вірив; хто вірив, але не боявся. А ви ви вірили у вторгнення?

— Здогадувався. І всіх про це попереджав.

— Чому ви здогадувалися, а решта – ні?

— Я не володію даром передбачення, але була низка факторів.

– Розкажіть.  

— Перший і головний – моя теща.

– Ваша теща?

— Вона пенсіонерка та мій інформаційний аналітик — окрім роботи вдома, вона читає багато авторитетних новинних Телеграм-каналів, новин у YouTube та інших інформаційних джерел. Ще у жовтні теща розповідала, що Путін разом із шаманами “проводить свої обряди”. Ближче до зими вона говорила, що Путін завершив останній обряд і, швидше за все, на початку весни, на початку березня, а може навіть 22.02.2022 буде повномасштабна війна. Зрозуміло, що спочатку ми цю інформацію всерйоз не сприйняли.

– І що було далі?

— З України виїхало посольство США — це другий фактор, який вплинув на мою впевненість, що буде війна. Напередодні війни теща зібрала всі документи та цінності у свою “тривожну валізку”. У мене на початку лютого був День народження – 40 років. А 21 лютого ми проводили нараду з Віталієм Кімом та його заступниками, після якої один із його заступників згадав, що я так і не накрив стіл за своє 40-річчя. Тоді ми вирішили просто посидіти повечеряти у неформальній обстановці. Домовились на середу, 23 лютого. За вечерею я казав, що буде війна. А мені всі відповіли: “Якби була війна, нам би вже сказали”. Але ще з початку того тижня на апаратній нараді я вже доручив міняти паливні талони на реальне паливо.

— Коли ви уточнювали, звідки ви знаєте про початок війни, ви розповідали про тещу?

— Так, але всі сміялися.

— Повернімося до відзначення вашого Дня народження 23 лютого. Що було згодом?

— Я прийшов додому о пів на першу ночі, тобто, вже 24 лютого. І просто вирішив перевірити, чи все я маю з одягу на випадок війни. Вночі в одному з онлайн-магазинів замовив собі літні кросівки та три комплекти одягу. Із цим, до речі, тепер уже пов’язана кумедна історія, бо я дуже довго не отримував своєї посилки. В одному зі своїх прямих ефірів у соцмережах, відповідаючи на запитання мешканця міста про роботу якихось підприємств під час війни, я розповів, що також опинився у такій ситуації. І теж чекаю на своє замовлення вже дуже довго. На кожному наступному ефірі у мене запитували, чи я отримав своє замовлення. Власне, коли за три місяці до мене прийшла посилка, довелося вже для всього міста розпаковувати. Ця історія в Миколаєві розійшлася під назвою “Коли прийдуть військові штани мера?” 

— Як ви дізналися, що почалася війна? Можете пригадати той момент?

— То був вибух. О 5-й ранку — перший. На нашому військовому аеродромі Кульбакіно. Я спочатку подумав, що на заводі “Зоря-Машпроект” вибухнула якась турбіна – вони у мирний час періодично тестували турбіни, щось запускали і голосно шуміли.

— Тобто, у вас не було розуміння, що це може бути ракета?

— Я різко прокинувся і просто не подумав саме про ракету. Потім стався другий вибух, і тоді я вже все зрозумів. Моя дружина коротко запитала: “Почалося?” Я ствердно відповів і вже о 7:20 вона з дітьми виїхала із міста у напрямку західу України.

— А як відреагувала на початок повномасштабної війни ваша прониклива теща?

– Вона зібрала речі і була розгублена, як і всі. Ніхто не хотів у це вірити, бо у війні немає нічого раціонального.

— Мери, з якими я говорила, повідомляли про відсутність або дуже слабкі комунікації з владою, особливо на початку війни. Херсонський мер змушений був опублікувати відкритий лист до керівництва країни з проханням роз’яснити, як йому діяти. Вам хтось пропонував алгоритм дій після початку війни?

— По-перше, у перший день війни моя сім’я покинула місто тому, що вони могли б стати об’єктом для російських спецслужб, і далі я був би на них на гачку. А я вирішив залишатися в місті на випадок війни та захищати його. Я діяв згідно зі своїм планом, тому що централізовано нам ніхто не доводив алгоритм дій на випадок війни.

— Ви мали інструкцію, як діяти у разі плану А чи Б?

— 24 лютого я зібрав усі служби та сказав, що всі, хто хоче, можуть виїхати з міста. Інші можуть залишитися і працювати. У принципі, в Миколаєві залишилися всі наші співробітники критичної інфраструктури.

— У вас було внутрішнє рішення, до якого моменту ви залишаєтеся?

— Ми прийняли рішення, що перебуватимемо у місті до моменту входження російських окупантів. А далі в міру їхнього просування у місті рухатимемося разом із нашими військами. Дехто вирішив не просто залишитися, а навіть проводити тут партизанську війну.

– А ви персонально?

— Я маю чітку проукраїнську позицію і не зміг би співпрацювати з окупантами і бути колаборантом. Тому я або воюю в Миколаєві, або виїжджаю з міста та воюю з боку неокупованих територій.

— Ви не планували залишатися в місті, якби сюди зайшли окупанти?

– Ні. Тоді я просто був би марною одиницею в підвалі або предметом для маніпуляцій, тортур та шантажу. Коли я думав, що мені робити, то щоразу, оцінюючи себе, я переносився у момент смерті. Тоді я усвідомив, що навіть якщо помру і мої діти виростуть без батька, я буду щасливим, бо зробив усе правильно. Втечі я не допускав. Я не розглядав інших варіантів, тому всі наші служби розуміли, як діяти. З початку війни і до сьогодні у нас все працює в налагодженому режимі. Першого ж дня в одному з додатків у телефоні я організував електронну рацію, і фактично зараз оперативне управління містом знаходиться в ній. Тобто ми не збираємося на нараду щоразу, коли щось відбувається у місті. На це нема часу. Все вирішуємо дуже швидко за допомогою рації.

— Ви працюєте у будівлі міськради чи після удару по обладміністрації переїхали?

— З 25 лютого ми пішли з будівлі міськради — зараз вона порожня. Усі, хто вирішив залишитись у місті, працюють або з дому, або з підвальних приміщень. До того ж, коли російська ракета потрапила до будівлі ОДА, ми лише переконалися у правильності рішення. Служби розосереджені і всі мають протокол, відповідно до якого у разі вторгнення до Миколаєва російських військ вони мають залишити місто.  

— На вашу думку, чи зможуть у сьогоднішніх умовах ворожі війська увійти до Миколаєва?

— Вони можуть спробувати, але це буде не так просто. Тому що за час війни ми багато чого встигли зробити. Зокрема, комунальні служби працювали на будівництво фортифікаційних споруд, робили серйозніші блокпости. У місті працюють війська ЗСУ, Національної Гвардії, а загони ТРО вже не ті “прості хлопці”, якими вони були на початку війни.

— Мери великих міст, з якими я спілкувалася, розповідали, що в перші дні війни вони втратили зв’язок із представниками правоохоронних органів на місцях. Наприклад, керівництво Харкова, губернатора, мера СБУ взагалі вивела під конвоєм із будівлі облдержадміністрації у перший день війни, а мер Чернігова розповідав, що всі співробітники СБУ взагалі виїхали з міста. Яка ситуація була у Миколаєві?

 — Є низка історій, на які проллється світло після війни. Зараз не час. Коротко скажу так: правоохоронці залишалися в межах області. Потрібно розуміти, що це ті органи, які не ухвалюють рішення самостійно, а виконують вказівки вищого керівництва. Не знаючи цих вказівок, я не беруся оцінювати їхні дії. Але сьогодні вони у місті і працюють.  

— А ви весь цей час були у місті?

– Так. Але не хочу виставляти себе супергероєм. Як мер міста я не міг і не мав морального права вчинити інакше. Ми з командою, як я казав раніше, вирішили залишатися в місті. До того ж, у нас утворилася гарна співпраця та комунікація із СБУ — ми з “альфівцями” навіть провели кілька “спеціальних” операцій.

— Тобто, із СБУ у вас не було конфлікту, як це трапилося в інших мерів?

— Ні, лише співпраця. Ми конструктивно працювали в перші дні війни: підривали невеликі мости на виході з міста, створювали патріотичні ролики.

— До війни відносини із СБУ у вас теж були більш-менш стабільні?

— Я не у сфері діяльності СБУ і не роблю нічого такого, щоби бути об’єктом їхнього інтересу.

— Розкажіть, як вдалося утримати Миколаївську область від захоплення? У чому відмінність від Херсонщини?

— Ми не мали жодних конкретних інструкцій, зокрема, від Офісу президента. Зрозуміло, є секретні документи. З ними працює спеціальна служба, яка говорить про те, як діяти у разі подібних подій. Ми виконали все, що передбачали документи. Інші рішення ухвалювалися вже особисто мною, як керівником. Коли Віталій Кім запитував, що я робитиму, я сказав: “Залишуся в місті і воюватиму”. Причому я зібрався серйозно воювати, але потім до мого радника підійшов один із заступників і попросив: “Передайте Олександру Федоровичу, що ми не військові і воювати професійно не зможемо. Ми будемо ефективнішими, якщо займатимемося питаннями життєзабезпечення міста”.

— А що означає серйозно воювати?

— Ми просто отримали стрілецьку зброю, і я проінструктував штаб, як діяти у критичних ситуаціях.

— Хіба Кім мав у вас питати, яке рішення ви б ухвалювали з початком війни, враховуючи те, що він – голова військової адміністрації?

— Це питання було поставлене суто по-людськи. Губернатора тоді ще не було призначено головою військової адміністрації. На той момент він залишався головою ОДА – це був перший день війни. Ми просто обговорювали наші подальші дії та вирішили, що залишаємось. З 24 на 25 лютого разом зі своїм радником я ухвалив рішення, ким я буду — мером, який утік, щойно з’явиться небезпека? А якщо небезпеки не буде — повертатись як мер-сцикун? До того ж, навіщо бути мером, якщо ти не несеш відповідальності за своє місто? І не про те, щоб гинути “втупу”, а про те, щоб організувати все в місті. Я з першого дня війни взяв у руки автомат — хтось з цього навіть сміявся. Але 2014 року я відвідував курси “Народний резервіст”, які організовував Олексій Арестович — ще тоді військові, які нам викладали, говорили, що у 2019-2020 році буде повномасштабне вторгнення. До речі, на цих курсах нам викладала медицину Тайра. Зараз у мене навіть є спеціальна медична кишеня – у ній гемостатична губка, бандаж, турнікет та все необхідне. Тому до повномасштабної війни я був трохи підготовлений — володію зброєю приблизно з 2010 року.

— А навіщо ви ходили зі зброєю на початку вторгнення?

— Ми це робили не тому, що нам подобається носити пушки, а тому, що була небезпека роботи ворожих ДРГ, які могли нас розстріляти. Як і всі військові, ми теж мали бути готовими захищатися і вбивати противника. У мене ж немає особистої охорони, яку мені забезпечували б правоохоронці чи військові.

– Серед багатьох “воєнних” регіонів Миколаївська область є однією з наймедійніших. Вічний оптиміст Кім і не скажу, що песиміст, але стриманий Сенкевич. Як вам працюється разом?

— У нас у Миколаєві кажуть так: “Щоб зрозуміти ситуацію, треба послухати Кіма, Сенкевича та вибрати те, що посередині”. Я з самого початку намагаюся думати про те, як би я діяв на місці росіян. Вважаю, що слід чекати завжди гіршого. Тоді звичайне видасться кращим. Розуміючи те, що вони розбомблять водогін Миколаїв-Дніпро, через два тижні війни я розпорядився бурити свердловини для медичних закладів і готуватися до того, що води не буде. За місяць війни так і сталося.

— На початку війни Кім набув всеукраїнської, навіть більше, світової популярності. А потім його різко поменшало в інформаційному полі. Як думаєте, чому?

— Можливо тому, що Кім перебував у штабі із Дмитром Марченком і міг оперативно отримувати інформацію з поля бою. У перші тижні повномасштабної війни він активно ділився цією інформацією з мешканцями не лише Миколаєва, а й усієї України. Тоді людям такої інформації дуже не вистачало, а зведення від військових були сухими та беземоційними. Фактично Віталій Кім став джерелом новин про наші перші перемоги на півдні. Крім того, він розповідав про те, що відбувається саме на південному сході – не було такого “Кіма” з Харкова. У цьому й суть: людина, володіючи необхідною інформацією, змогла підвищити інтерес до ситуації на південному сході. Єдиний момент, що він настільки підвищив інтерес до себе, що до його кабінету прилетіла крилата ракета. Це свідчить, що Кім став символом опору. А один із способів російської ідеологічної війни — символи мають бути знищені.

Згодом ситуація на фронті та в управлінні обороною Миколаєва змінилася. Все стандартизувалося. Хоча я не сказав би, що його присутність зменшилася. У нашому місті щодня працюють українські та іноземні журналісти. І щоразу вони і з ним, і зі мною записують інтерв’ю. Просто змінилася інформація, яку ми даємо.

— Люди по-різному трактують перемогу України у цій війні. Що для вас є безперечною перемогою?

— Сьогодні дуже багато людей дають якісь експертні оцінки, розповідають, що ми маємо дійти до Москви, перебуваючи у Мукачеві. Інші люди, які перебувають на передовій або в зоні постійних бомбардувань, кажуть, мовляв, хай буде, як є, треба просто зупинити війну. Градієнт думок дуже широкий.

– Яка ваша думка?

— Мені здається, сьогодні для президента стала б дипломатичною перемогою зупинення бойових дій на територіях до 24 лютого, залучення міжнародних місій, зокрема військових, та зміна військової доктрини, в якій ми чітко визначаємо, хто наш ворог і що ми робимо. Це як в Ізраїлі, там армія резервістів, яка знає, що робить. Ще один момент — це, звісно, ​​будівництво сучасних систем протиракетної оборони. Адже сьогодні всі маски скинуто — ми вже дізналися, хто ворог, а хто друг.

— Ви вважаєте, довоєнний Миколаїв — це російськомовне місто?

– Так. У повсякденному житті у нас понад 70% людей використовували російську мову.

— І як війна вплине на мовне питання?

— Одного разу я давав інтерв’ю і процитував Альфонса Капоне (американський гангстер італійського походження – Ред. ): “Куля дуже багато змінює в голові, навіть якщо потрапляє в дупу”.

— Давайте застосуємо цю цитату на сьогоднішній день.

— Я думаю, що сьогодні багато українців зрозуміли, що Росія та квазіутворення “ЛДНР” розкрили карти — вони не соромлячись кажуть, що їхнє завдання — вбити якнайбільше українців. Міф про “братство народів” впав. Але в рамках світової історії я думаю, що це все теж забудеться, на жаль, років через 50.

– 50? А чому не сто?

— Згадаймо Німеччину – найлютішого ворога СРСР. Минуло 50 років, і вони стали дружбанами з Росією. Звичайно, Німеччина під час Другої світової знищила набагато більше людей – у нас у Воскресенську вони просто розстріляли понад 8 тисяч людей за кілька днів. Річка була червона від крові. Людство швидко забуває і біль, і героїв і, на жаль, не робить висновків з минулого. Якось я задумався, що треба зробити для міста, щоб залишитися в історії Миколаєва. Наприклад, стати мером, за якого дали воду на правий берег міста. Потім заради експерименту я почав ставити запитання городянам: чи знають вони, за якого мера, наприклад, було збудовано тролейбусну лінію міста чи зоопарк?

– І що вони відповіли?

– Ніхто не знав відповіді.

— Тобто всі корисні справи є безглуздими і марними?

– Ні, звичайно. Усі корисні справи – це дрібні кроки розвитку. Але колесо цивілізації так влаштоване, що люди сприймають її як зрозумілий порядок речей. А ті, хто штовхає цивілізацію, просто розчиняються в часі.

— Тоді що треба зробити, щоб лишитися в історії?

— Потрібно спалити місто. Знищити тисячі людей — тоді про вас щось напишуть у книжках з історії.

— Вибачте за цинічний жарт: які у вас плани в цьому сезоні?

— Для себе я зрозумів, що мер це як ступінь у ракеті. Ви можете знати, як називається човник, але ж ви не знаєте, як називається звичайний ступінь ракетоносія. Її завдання — винести ракету на наступний рівень, відвалитися та згоріти у щільних шарах атмосфери.

— Як ви вважаєте, зараз в умовах війни потрібно ставити гострі питання владі, щоб коригувати якісь дії?

— На нашій зустрічі президент Зеленський поставив мені кілька непублічних питань.

— Можете назвати хоча б один із них?

— … Одне із них – як я, як мер Миколаєва, ставлюсь до того, що не підірвали Антонівський міст у Херсоні?

– І що ви відповіли?

— Моя відповідь — я б його й не підривав. Один молодий хлопець на ім’я Володя, який раніше був моїм секретарем, вирішив здобути військову освіту, потім його перекинули в одну бригаду, і він загинув на Антонівському мосту. Це не моя особиста трагедія, але ця смерть мені була близькою. Співвідношення сил і засобів там було неспівмірним, тому треба було відступити, щоб зберегти життя людей. Техніку нам можуть передати закордонні партнери, а воювати за Україну ніхто, крім нас, не буде. До того ж, через річку Дніпро є два переходи — Антонівський міст та Каховська ГЕС. Якби Антонівський міст висадили в повітря, то росіяни були б у Снігурівці вже 25 лютого. Тому що, якби росіяни пішли через ГЕС на Снігурівку, звідти вони б змогли атакувати Миколаїв, а Херсон залишився б відрізаним, у “кишені” — херсонцям не було б куди тікати, бо Антонівський міст був би підірваний. Так що, повертаючись до вашого питання, гострі питання публічно можна буде ставити наступної весни через рік після початку війни.

— А ви маєте такі питання і до кого?

— Звичайно, наприклад, до Кабміну. Але ми їх ставимо постійно через Асоціацію міст. Крім того, важливим є не питання, а відповідь. Якщо ви поставите дурне питання, то буде відповідь, яка покаже вашу некомпетентність у чомусь.

– Наприклад ?

— Те саме питання, чому не підірвали Антонівський міст. Я пояснив свою позицію, чому цього не сталося. Але, мабуть, на це питання не всі матимуть змогу відповісти.

— Як ви вважаєте, чому росіянам так легко вдалося взяти Херсон?

— Тому що наша держава не була готова до повномасштабного вторгнення Росії, всі розслабилися.

— Але ж були такі міста, як Харків та Чернігів, які вдалося відстояти, – теж прикордонні, теж обстріляні, але ситуація склалася по-іншому. Чому Херсону не вдалося втримати, як Харків?

— На це запитання я не маю відповіді. Можливо, це егоїстично, але в якомусь сенсі здача Херсона та зупинка окупантів на їхній території не дозволила просунутися їм до Миколаєва, а Україні дозволила підготуватися до повноцінної оборони південного заходу.

— А де зараз базується влада Херсона?

— Влада ОДА — у нас, у Миколаєві.

— Чи є у вас уже сьогодні плани щодо подальшого розвитку Миколаєва?

— Сьогодні під час війни ми маємо стратегію щодо короткострокових планів — запуск опалювального сезону, створення комунальних підприємств, які діють у військовій економіці. Нині Миколаїв змінив свій образ — це не місто-порт, а місто героїв, яке тримає оборону. І всі знають, що все з Миколаєва — куленепробивне. Отже, ми розвиватимемо цей образ.

Щодо подальшого стратегічного розвитку – над цим питанням ми працюємо з Міністерством розвитку громад та територій України та Данією, яка погодилася допомагати відновлювати Миколаїв після нашої перемоги.

— Але ж так думає кожне місто, яке тримає оборону.

— Ми не прагнемо унікальності у цьому сенсі, ми робимо свою справу.

— Найгостріша проблема Миколаєва – це відсутність питної води, якої немає вже дуже довго після того, як було перебито водогін із Дніпра. Нещодавно в місті дали технічну воду, але пити її неможливо, вона сіра, солона, технічна. Коли буде вирішено проблему з питною водою?

— Наразі є шістнадцять свердловин, які доповнюють споживання води у місті централізовано. Ще близько 30 свердловин ми використовуємо для медичних та соціальних установ. Сьогодні ми отримуємо від міжнародних організацій системи локального очищення води, які ми ставимо на ці свердловини та забезпечуємо окремі соціальні установи питною водою. Крім того, люди, які живуть поруч із цими установами, можуть приходити та набирати там очищену воду. Цю роботу ми плануємо продовжувати і надалі.

— Чи є якісь більш концептуальні, не тимчасові, а системні плани щодо вирішення водної проблеми?

— Ми хочемо створити нове джерело водозабору, можливо, кілька. Наприклад, ми можемо перейти на Південний Буг, але тоді нам потрібні нові системи очищення, щоб вода в крані була не солоною. А отже потрібні нові системи очищення стічних вод, оскільки вода також “виходить” у Південний Буг. Наших технологій та фахівців не вистачає, тому ми запрошуємо професіоналів із Данії.

— Можете зорієнтувати за часом – коли у місті з’явиться питна вода?

— На мою думку, найшвидший спосіб – за два тижні після деокупації Херсона.

— У контексті декомунізації та зносу усіляких пам’яток є думка, що треба надавати право рішення щодо встановлення нових пам’яток місцевим громадам та городянам. Ви погоджуєтесь з таким підходом? Чи це питання державної політики?

— Має бути державна ідеологія. Звичайно, з одного боку, не можна всіх стригти під одну гребінку, але з іншого боку має бути національна ідея.

— Яка, на вашу думку?

— Зараз вона описана Лесем Подерев’янським і звучить так: “Від’*біться від нас!”. Ми розуміємо, куди ми йдемо, знаємо, хто наші національні герої, розуміємо, хто ворог. Але сьогодні війна ще раз наголосила на важливості формування спільної національної ідеї та необхідності її просування не лише в Україні, а й у світі.

— Ваша нещодавня заява про евакуацію з міста викликала великий резонанс. Можете зараз сформулювати вашу позицію щодо того, потрібно евакуюватися жителям Миколаєва чи ні?

— Ви знаєте, з перших днів війни я кажу людям, що в місті небезпечно, в кожному інтерв’ю я розповідаю, що краще їхати, що є евакуаційні автобуси та спеціальні програми, якими можна абсолютно безкоштовно виїхати до Молдови, Австрії чи Німеччини. Там людям надають житло та харчування. Але чомусь після кожного такого інтерв’ю, особливо з яскравим заголовком, люди вдають, що чують про це вперше і піднімають паніку. Хоча я зауважив, що це більше розходиться не на місцевому, а на всеукраїнському рівні, бо з Миколаєва люди не хочуть евакуюватись.

— Опалювальний сезон — головна тема дискусій серед мерів, особливо тих міст, де виїхало до половини городян. Яким чином ви опалюватимете район із багатоквартирними будинками, якщо там мешкає менше половини людей, а в деяких до десятка сімей?

— Мене турбує навіть не те, що в половині будинків не живуть люди, а те, що в деяких будинках немає вікон. Поки що літо, ці вікна затягнуті плівками. А що буде з ними взимку?

– Скільки таких будинків?

— Понад 400 багатоквартирних будинків.

— Скільки зараз мешканців залишилось у місті, а скільки виїхало?

— У місті лишилося близько 230 тисяч мешканців. Але я постійно прошу всіх, наскільки це можливо, евакуюватися.

— Маєте план дій? Що ви збираєтеся робити?

— Ми це питання опрацьовуємо з ОВА та Міністерством розвитку громад та територій України. Розглядаємо кілька варіантів. Один із них – можливо, нам доведеться когось переселяти, бо фізично неможливо забезпечити теплом такий будинок – вікна розбиті, люди поїхали, а зробити субтропічний клімат ми не можемо. Швидше за все, виселятимемо людей і розумітимемо, в яких будинках проводитиметься запуск тепла по індивідуальних правилах. Справа в тому, що у нас 99% багатоквартирних будинків обладнані тепловими лічильниками і де не подаватиметься тепло, нічого не нараховуватиметься. У деяких будинках у нас просто не буде можливості включити тепло.

— А як це виглядатиме — ви опублікуєте список будинків, які не опалюватимуться і дасте рекомендацію виїхати, чи примусово переселятимете?

— У нас є керуючі компанії та ОСББ, які розумітимуть, де і скільки людей лишається. Ми повідомлятимемо людей про кількість розбитих вікон.

— А якщо в будинку мешкають люди, але частина квартир без вікон та мешканців, квартири яких закриті. Як бути?

— Якщо ми не можемо потрапити до окремих квартир, то, мабуть, найматимемо альпіністів, які забиватимуть вікна фанерою зовні. Це питання ще у роботі.

– У сенсі альпіністів?

— Уявимо – є будинок із 80 квартирами, у 10 із них немає мешканців, вікна розбиті, а господарі поїхали. Тому є тільки два варіанти – або ламати двері, заходити у квартиру та забивати вікна, або зачинити вікно зовні.

— А чому б не ставити шибки, а не фанеру?

— Зі склом в Україні зараз проблеми. Найбільший завод з виробництва скла знаходився у Гостомелі, на ринку величезний дефіцит скла та склопакетів, так що вікна поміняти дуже складно.

— Чи можете назвати цифру недонадходжень до бюджету міста з початку війни?

— Не можу поки що сказати, бо по всій Україні скасували податок на землю та нерухомість — його можна платити лише за бажанням. Відтак бюджет ми скоригували. У нас було невелике недовиконання бюджету. А взагалі місто ображене. У місті в порівнянні з іншими бюджет на квадратний кілометр дуже маленький. Найголовніше, що треба буде зробити після війни, — переосмислити роль кожного регіону.

– Наприклад?

— Наприклад, у Миколаєві є глиноземний завод. При цьому фактично глинозем переробляють десь у Росії. А навіщо тоді потрібно було розміщувати завод тут? Просто держава СРСР планувала розвиток своїх територій, і тоді великий організм функціонував повністю. Усі його куточки. І хоча цей організм розколовся, ланцюжки якийсь час зберігалися.

Тепер треба думати не як на цьому виживати, а як переосмислити створення нового організму — хай не такого великого, але повноцінного. Щоб ті регіони, які мають спеціалізацію, а для Миколаєва — це порти, могли розвиватися завдяки їй. Тому що від портової інфраструктури Миколаїв не отримує нічого, окрім ПДФО із двох тисяч осіб, які там працюють, руйнувань та підвищення кількості різних захворювань від перевантаження відкритим способом.

Є Адміністрація морських портів України, яка збирає з усіх портів усі портові збори (загалом їх вісім). Гроші вони використовують на корпоративні потреби і на капітальний розвиток: копають канали, будують причальні стінки тощо. А решту у вигляді дивідендів віддають до держбюджету. У місто – нічого

— Яку частку цих зборів забезпечує Миколаїв?

— 1/3, бо ми перевалюємо близько 30% усієї перевалки в Україні. А отримуємо розбиті дорогі, знищені підземні комунікації, зіпсоване повітря та інше. Портові міста мають право претендувати на половину тих грошей, які у формі дивідендів повертаються всій державі, розбитій у відсотковому співвідношенні – Миколаєву, Одесі, Херсону, Південному та Чорноморську. Тоді ми зможемо витратити ці гроші на інфраструктуру чи медицину, наприклад, у Миколаєві створити онкологічний центр.

— А ви вже обговорювали ці плани з кимось?

— Останні 6-7 років я про це постійно говорю на різних майданчиках, але мене весь цей час не чули. Нещодавно на відеодзвінку з Європейським конгресом мене запитали, які три речі я зробив би після закінчення війни.

– І що ви відповіли?

— Перше — це переосмислення стратегії усієї країни. Друге — це спеціалізація регіонів та можливість їм встановлювати свої місцеві податки. Якщо ми отримуємо місцеві податки: ПДФО, податок на землю та інші, ми маємо можливість створювати спеціальні економічні зони. Тоді ми конкуруватимемо з іншими регіонами. Нам зараз пропонують закон про індустріальні парки, але він не даватиме нам такої можливості.

— Ви вважаєте в повоєнних умовах допустима подібна автономія регіонам?

– Сьогодні Україна знекровлена, немає грошей. Європейські країни, даючи гроші, прагнутимуть того, щоб усе відбувалося за їхніми стандартами. І в результаті, щоб Україна вибудувала економічну автономію, а не була країною, яка просить у всього світу грошей. Ще одне питання – нові зарплати урядовців. Якщо ми хочемо залучити до управління територіями професіоналів, то й зарплата не може бути 15 тисяч гривень. Я розумію, що це питання викличе публічне невдоволення та обговорення. Але не може працювати висококваліфікований спеціаліст за такі гроші. Він йтиме в бізнес і все буде як раніше.

— До речі, а у Миколаєві чиновникам зараз обрізали зарплатню?

— Її обрізали всім, до того ж, частина наших співробітників перебуває “в простої”. Має бути розуміння, що коли ми починаємо будувати нову державу, то топ-менеджери у цьому будівництві мають бути люди, які не думатимуть, як вкрасти, працюючи за 15 тисяч гривень. Це мають бути фахівці, які розумітимуть, що якщо вони підуть в управління територіями, а не в приватний бізнес, вони запрацюють більше, як колись це було в Сінгапурі.

— А скільки зараз умовно заробляє будь-який ваш заступник?

— Близько 45 тисяч гривень. Є люди, яким я без докору совісті ставлю хорошу зарплатню. Це ті люди, які в перші місяці виїжджали до зони бойових дій та витягували кинуту російську техніку. В умовах війни вони ефективні та працюють 24/7. Якщо після війни люди будуть злі на мене за такі дії, мені буде простіше не піти на вибори, аніж бути з цими працівниками у важких ситуаціях нечесним. На жаль, більшість людей оцінюють не те, що ти зробив, а те, що не зробив.

Автор – Світлана Кюкова.

Приєднуйтеся до нашого телеграм-каналу, щоб бути в курсі найважливіших новин: t.me/proposicia