Оксана Мусієнко: Криза довіри і шлях до побудови справедливої держави

Криза довіри – саме так можна охарактеризувати сьогоднішнє суспільство. За останні два місяці я провела близько 80 навчальних зустрічей у різних містах України. І на кожній  переконувалась – люди катастрофічно не довіряють владі і в цьому корінь багатьох наших проблем. Адже соціальна довіра – це  показник рівня громадянської свідомості та здоров’я суспільства і одна з важливих ланок для побудови держави «знизу вгору».

Як повернути довіру?

Давайте спочатку з’ясуємо, на чому вибудовується довіра.

Модель, з якої вона складається, була сформована іще в минулому столітті Чарльзом Х. Гріном. Існує 4 компоненти довіри: достовірність, надійність, інтимність і самоорієнтація.

Достовірність стосується того, що ми говоримо. Скажімо, депутат сказав, що лікарі забезпечені засобами захисту, а ми приходимо в лікарню і бачимо, що там навіть масок не вистачає. І все. Ми вже не довіряємо. Бо його слова не достовірні.

Надійність стосується дій. Приміром, депутат пообіцяв, що ремонт у під’їзді буде завершено до початку березня. Якщо ми знаємо, що він завжди виконує те, що говорить, ми йому повіримо, якщо ні –  довіри не буде.

Самоорієнтація ж визначає наскільки людина, яка займає певну посаду, буде зосереджена на собі, а наскільки – на наших проблемах. Якщо чиновника цікавить лише його збагачення, йому ніколи не будуть довіряти.

Якщо розібрати заяви, вчинки і мотивацію нашої влади за інструментами Гріна, стає зрозуміло, чому українці так не довіряють владі. У людей чітко засіло в головах переконання:  «Вони йдуть красти… йдуть до корита….  всі крали, і ці крастимуть», навіть, якщо це і не так.

Щоб підвищити рівень довіри, людина, яка іде у владу, має завжди говорити достовірну інформацію і виконувати свої обіцянки.

А ті, хто їх обирають, теж мають усвідомлено це робити, і думати, як їхній вибір вплине на рідних, на друзів, на усю громаду.

Держава «знизу вгору»

Українське суспільство досі живе за стереотипом, що влада має «все за них вирішити». І щоб зрозуміти, чому так відбувається, треба заглибитись у психологію. У книзі «Ігри, в які грають люди»  Ерік Берн чудово описав три «Я-стани» особистості: Батько, Дорослий та Дитина. На жаль, у нашому суспільстві дуже багато хто обирає життя з позиції «Дитини» – «я потребую захисту», «потурбуйтеся про мене». Це дуже зручний і розповсюджений вибір. І пояснюється тим, що традиційно більшість українців обирають патріархальну родинну модель стосунків. При якій батько – головне джерело благ і покарань для дитини у родині. Потім ця роль переходить частково на вчителя, далі – на керівника (ти – начальник , я – дурень), ще далі – на владу.

Коли ми говоримо на зустрічах про модель побудови держави «знизу вгору» і пряму участь громадян у прийнятті рішень, то маємо розуміти, що треба позбутись стереотипу «вони повинні».

Кріпосне право відмінили у ХІХ столітті, царя не стало на початку ХХ століття та й генсеки, що вели до комунізму, теж відійшли. Світ вибудовує взаємодію за принципами «бірюзових» моделей, а ми залипли у стані пташеняти, якому принесуть і у дзьобик покладуть.

Сьогодні ключову роль повинні почати відігравати саме органи місцевого самоврядування.

Але для  багатьох  з нас свобода ще досі не стала потребою. Свобода тягне слідом відповідальність. А ми – інфантильні, як підлітки. Ми не можемо і не хочемо усвідомлювати суті та значення нашої діяльності чи бездіяльності, її наслідків для суспільства.

Аби пришвидшити громадянську зрілість – нам варто переймати досвід успіху в цьому у Скандинавських країн і проводити просвітницьку діяльність, яка допоможе прибрати різницю в освіченості між елітами і народом, і яка стане етапом для розвитку проактивного  суспільства.

Найстрашніший вибір, той який не зроблено

Нещасна доля людей – наслідок незробленого ними вибору. Ці слова колись сказав Еріх Фромм і вони чудово ілюструють, як  з’являються некомпетентні президенти та депутати, як зникає надія і росте розчарування. Усе логічно, нам говорили – що всі вони однакові. І що нічого вже не зміниться. Але ми маємо розуміти, що все це наслідок не зробленого вибору.

Щоб обирати правильно, треба передусім позбутися ілюзій.

Ми повинні усвідомити, що надія повернутися до зручного і комфортного минулого, де низькі тарифи і мир «за будь-яку ціну», не здійсниться.

Ми маємо зрозуміти, що ті, хто нам це обіцяють, обманюють, і повернення назад не буде. Тоді ми по-іншому підійдемо до свого вибору. Треба обирати не міфи, а реальність; оцінювати, кому можемо довірити закласти фундамент для змін у громадах, в яких живемо. Нехай не швидких, але якісних.  Сильна  і заможна держава починається з активної громадянської позиції. Коли ми станемо ПРОактивними і робитимемо вибір усвідомлено, ми почнемо жити по-іншому.  

Оксана Мусієнко, тренер Міжнародного республіканського інституту, консультант з організаційного розвитку та міжособистісних комунікацій, кандидат до Київради (по Оболонському округу номер 3)

Приєднуйтеся до нашого телеграм-каналу, щоб бути в курсі найважливіших новин: t.me/proposicia