Геннадій Дашко: «На фронті зрозумів, що в душі я українець, хоча народився в Празі й дитинство провів у Росії»

Народився в Празі. Школу закінчив у Росії. З перших днів окупації Криму пішов добровільно захищати Україну від російської агресії. Після повернення з війни створив одну з перших ветеранських організацій в Україні, щоб допомагати хлопцям, які прийшли з фронту, адаптуватися до звичайного життя. Ветеран АТО, відомий громадський активіст і кандидат у мери Чорноморська Геннадій Дашко розповідає про перипетії своєї біографії, те, як доля покидала його по світу, чому йде у місцеве самоврядування та що буде робити на посаді міського голови.

Розкажіть, як Ви потрапили на фронт, коли це було?

Я відпочивав у Єгипті і побачив по телевізору події, які відбувалися у Криму. Це був лютий 2014 року. Ми насилу додзвонилися додому і нам уже розповіли, що відбувається. Дуже хотілося одразу вилетіти, але не було змоги це зробити. Повернулися 1 березня і вже 2 березня пішов у військкомат. Віддав свої документи і сказав, що готовий захищати країну. Я ж кадровий військовий. На той момент ще не було розпоряджень про мобілізацію, ще взагалі нічого не було. Наша влада фактично не знала, як діяти.

Вирішили організувати при військкоматі збори тих, хто прийшов добровільно. І нас усіх включили до складу цього військкомату. Два тижні ми були на офіцерських зборах, потім залишилися служити у цьому військкоматі. Декілька разів я писав рапорти, щоб їхати в частину, і наприкінці року в мене на руках було вже погодження/розпорядження із 140-го окремого дивізіону тернопільської артилерійської бригади на посаду заступника командира дивізіону. Дивізіон тільки формувався на Яворівському полігоні, потрібно було їхати туди, отримувати обмундирування й зброю, починати збирати людей. Це було десь за чотири місяці до АТО. Потім надійшла пропозиція вже того ж дня зібрати речі і поїхати у 28-у бригаду 2-го батальйону представником від Одеського обласного військкомату. Я погодився, зібрав речі й одразу поїхав.

Як рідні поставилися до того, що Ви вирішили піти в АТО?

Я переконаний, що кожен чоловік має захищати свою країну, має докласти свою руку до перемоги на Донбасі. Матері, яка на той час ще була жива, щоправда, спочатку нічого не казали, щоб вона менше хвилювалася. Потім їй дружина все-таки розповіла. Всі спокійно це пережили, я ж виріс в офіцерській родині.

Чи бачили Ви там смерть?

Так.

Що Вам дав цей час, коли Ви були на Сході України?

Цей час дав мені значно більше, ніж я очікував. Захищаючи рідну землю, ти стаєш її частинкою. Починаєш розуміти, що насправді є твоєю Батьківщиною. Хоча я народився в Празі і прожив там 2 роки, школу закінчив у Росії.

Чому ви обрали кар’єру військового?

Я хотів стати військовим. Тому що і мій дід був офіцером-артилеристом, і батько — так само. Мене виховували у військових традиціях. Просто не бачив себе інакше. Хоча в школі вчився непогано й інший навчальний заклад не був би проблемою на той час. Я ж обрав Одеське військове училище. Це саме був період розпаду СРСР. І рік навчався в училищі, а потім, коли з нього вже зробили Інститут сухопутних військ, закінчив артилерійський факультет.

Як склалася Ваша подальша військова служба? Якою була армія на той момент?

На момент вступу до училища армія була доволі сильною. Ми поважно навчалися, нас поважно готували. Ми виїжджали на бойові навчання, займалися артилерійською стрільбою, управлінням вогнем. Далі ставало гірше. Після закінчення училища, 1996 року, я приїхав служити у бойову частину. Це була 230-а артилерійська бригада в місті Виноградово Закарпатської області. На той час це був дуже поважний військовий підрозділ, на озброєнні якого перебувала унікальна артилерійська система, їх в Україні було всього 36. Для артилериста ліпшого місця для кар’єрного зростання не можна було згадати. Але сталося як сталося. Ситуація в армії погіршувалася, достойні офіцери звідти йшли, тому що їм не видавали зарплату, не виділяли житло. Був такий період у 1996–1999 роках. Коли прийшов я, бригада була повністю розгорнута, нараховувала понад 2 тисячі осіб, а коли йшов 2001 року, залишилось служити приблизно 100. Робити там уже було нічого, жодних перспектив. Це вже була не армія, а господарча структура, яка здебільшого займалась прибиранням.

Фактично ви втратили професію. Як вдалось не потонути?

Я повернувся до Одеси. Там мешкала мама. Із працевлаштуванням на початку 2000-х було надзвичайно важко. Був готовий узятись за будь-яку роботу. Якраз відкривався перший великий супермаркет в Одесі. На моє щастя, його директором ще на етапі будівництва вже був призначений полковник, який служив в армії. Я з ним разом не служив, але все ж таки він як військовий мене зрозумів і відразу на співбесіді вирішив узяти мене на роботу. Мені запропонували спершу два тижні працювати безкоштовно на господарчих роботах, будівництві, а потім уже можна було отримати посаду касира. Коли я наступного дня приїхав працювати і зайшов у торговельний зал, який будували, то зрозумів, що це не два тижні, а місяці чотири мінімум. Так і вийшло — чотири місяці працював спочатку чорноробочим, потім був старшим серед усіх, хто там намагався працювати. Коли вже відкрився торговельний центр, мене одразу призначили старшим касиром. Щоб ви розуміли, на той час мені було 26 років, а касирів було майже 100. І скільки ж вантажників. Тобто це був великий колектив і я ним керував. Наступні 10 років усе йшло так: адміністратор, старший адміністратор, заступник директора, директор, директор філіалу.

Який внесок військової служби у Ваше становлення як особистості?

Думаю, що якщо навіть узяти мою першу невійськову роботу, то для людини «з вулиці» керувати колективом зі 100 осіб — це дуже багато. А для мене це не було проблемою. Я знав всіх особисто, знав хто є хто. Це був перший об’єкт, потім була «Таврія» у Чорноморську. Також готував людей на інші об’єкти. Тобто досвід управління людьми, отриманий у армії, згодився і в цивільному житті. Я ж і в армії був на доволі серйозних керівних посадах: командир топогеодезичного взводу, командир взводу артилерійської розвідки, командир батареї, командир батареї управління, потім виконував обов’язки начальника штабу, першого заступника командира артилерійського дивізіону. Після всіх цих посад для мене керування сотнею осіб було задоволенням і жодним чином не обтяжувало.

Ви активно займаєтесь і громадською діяльністю. Чому вирішили взятись за цей напрям?

Коли 2015 року хлопці почали повертатися з фронту, стали виникати перші проблеми: соціальні, психологічні. На той момент не було жодної реабілітації для ветеранів, нічого не було. І ми вирішили, що потрібно об’єднатися, аби хоч якось допомагати тим, хто захищав країну і зараз опинився у скрутному становищі. Так з’явилась «Рапіра». Починали ми у Чорноморську, а за ці 5 років створили відокремлені підрозділи ветеранської організації в Одесі, Южному, Овідіопольському районі. На сьогодні майже 200 осіб у нашій організації. Розв’язуємо різні питання, починаючи від стоматологічних і закінчуючи юридичним захистом тих, чиї права намагаються порушити.

Ви вже намагались балотуватись на посаду мера, минулого разу посіли третє місце. Чому вирішили повторити?

Бо військова служба, окрім усього, навчила ще й цілеспрямованості й наполегливості. 2015 року я демобілізувався і багато спілкувався з волонтерами, які нам допомагали, коли ми були в АТО. Ми регулярно збиралися разом, обговорювали громадське, політичне життя. І розуміли, що містом правлять олігархічні клани.

Якось напередодні місцевих виборів волонтер, теж колишній військовий, поважна людина у місті, сказав: «Невже ми не зможемо запропонувати від АТОвців і волонтерів кандидата у мери?». Запропонували мене. До того моменту я не бачив себе у політиці і вважав, як і всі, що це «брудна» справа. Але ми всі мали бажання показати, що політика може бути і не брудною. На минулих виборах у нас було 24 кандидати у депутати, ми провели свою передвиборчу кампанію на волонтерських засадах. Думаю, що для кандидата без політичного досвіду набрати 5,6% і посісти третє місце у перегонах — це непоганий результат.

Ви балотуєтесь від політичної сили «Пропозиція». Чому обрали саме цю партію?

Коли ми з нашою командою визначалися щодо обрання політичної сили, то для нас головним критерієм було, щоб партія була проукраїнська. Мені подобаються ідеї і засади, на яких формується «Пропозиція». Подобається те, що ця політсила відстоює ідею сильного місцевого самоврядування — це дуже важливо. І ще важливо, з ким ти йдеш у команді — щоб у партії не було хабарників, крадіїв, сепаратистів. Мені імпонує міський голова Дніпра Борис Філатов. Він дуже яскрава особистість. Інші мери, які формують партію — спеціалісти у місцевому самоврядуванні, вони мають успішний досвід. І найголовніше, «Пропозиція» не висуває жодних умов щодо формування списків, не намагається просунути друзів, знайомих, за гроші продати місця, як це роблять у деяких інших партіях. Нам сказали: не переходьте «червоні лінії» та працюйте. І ми готові працювати. Тобто ця сила за всіма критеріями нам підходить.

Як збираєтесь фінансувати свою виборчу кампанію?

За партією не стоять жодні грошові мішки, не стоять ніякі олігархи. Ми поєднуємо зусилля і підсилюємо одне одного. Кожен веде свою кампанію самостійно. У нашому місті є підприємці, які займаються рекламним бізнесом і підтримують нашу команду — з білбордами частково допоможуть. Є середні та малі бізнесмени, які на минулих виборах нам допомагали і зараз також готові нас підтримати. Насправді великих грошей, коли є ентузіазм і бажання працювати, не потрібно.

Із якою програмою ви йдете на вибори?

Ми вже визначили головні напрями, зараз якраз їх конкретизуємо. Цим займаються спеціалісти з різних сфер. Ми ж хочемо, щоб це була реалістична програма, а не порожні гасла. У нас є фахівці, які обізнані з темою, наприклад, енергоощадних технологій, і так по кожному напряму.

Але з чого Ви хочете почати змінювати місто?

Щоб мати змогу змінювати, потрібно не просто виграти мерські вибори, потрібно й отримати достатню кількість депутатських місць, щоб міський голова і міська рада працювали на один результат. Зараз у місті проблема, що вся міська рада працює на інтереси одного великого підприємства, і це потрібно ламати. Міська рада має працювати для міста, а не для спонсорів.

Які зараз найбільші проблема міста Чорноморськ?

Міський колектор у жахливому стані, буквально на межі вибуху. Це дуже велика проблема. Є проблеми з хаотичною забудовою міста. Безконтрольне навантаження на узбережжя багатоповерхівками у 9, 12, 15 поверхів призвело до того, що схил почав сповзати і приватні будинки людей опускаються в море. Місцева влада виділяє кошти на роботи з укріплення берега, але в недостатніх обсягах. Готелі біля Приморських сходів може очікувати така ж доля. Це дуже велика проблема. Наш міський голова, як дуже амбіційна людина, свого часу розпочав одночасно багато гігантських проектів. У результаті вони перетворилися на довгобуди. Гімназію споруджують уже багато років. Нині будівництво заморозили, і вже вкладені кошти, — а це мільйони гривень, — не працюють на громаду. Через внутрішні протистояння між частиною депутатів і мером не добудовано міст через паромну переправу. Усі ці питання треба закрити і припинити витрачати гроші на вітер.

Ми не боїмося важкої праці. Очі бачать — руки роблять.

Ми — разом!

Приєднуйтеся до нашого телеграм-каналу, щоб бути в курсі найважливіших новин: t.me/proposicia